Українки на захисті життя: Ірина Язова – лікарка, що рятувала життя в окупованій Бучі

Буденний героїзм. Напевно, це стосується всіх жінок, про яких ми розповідаємо у спецпроєкті “Українки на захисті життя”. Щоденно вони здійснюють подвиги, які не вважають за подвиги. «Я просто робила свою справу – допомагала людям», – говорить Ірина Язова, лікарка-терапевт з Бучі. Фаховими порадами, медикаментами, і не тільки вона врятувала щонайменше чотири життя.

Захист життя – це те, що вже 24 роки обстоює компанія «ГРАВЕ УКРАЇНА Страхування життя» і реалізує різноманітні страхові програми із убезпечення здоров’я, життєвих ризиків, спокійного майбутнього наших батьків і дітей. “ГРАВЕ Україна” підтримує й українських жінок, на плечах яких зараз подвоєна відповідальність і які зберігають стійкість, людяність, відданість своїй справі у надскладних і непередбачуваних умовах, як героїня спецпроєкту “Українки на захисті життя” Ірина Язова.

Ірино, розкажіть трохи про себе: яка освіта, чим займалися до війни, звідки?

Я народилась в Сумській області, потім жила в Яготині, де закінчила з відзнакою медичне училище, потім закінчила медуніверситет. У 2010-му переїхала в Бучу, працювала у приймальному відділенні Ірпінської лікарні лікарем-терапевтом, потім обіймала посаду завідувачки. І останні два роки працювала у ковідному відділенні. Маю родину, чоловіка й трьох дітей: старшому синові 18 років, доньці 12, молодшому синові 8. Всі разом ми й жили у Бучі.

Як зустріли перший день війни?

Тоді, як напевно й усі, прокинулася від вибухів за вікном. Але я продовжувала працювати: війна війною, а робота за розкладом, тим паче, що я військовозобов’язана. Того дня обслуговувала виклик у Гостомелі, якраз навпроти летовища. Була свідком того, що там відбувалося.

Ви залишились у Бучі, яка стала епіцентром бойових дій. Як все це сприймали?

Ніхто ж не розумів масштабів війни, не уявляв, що це так зачепить цивільних, що буде стільки жертв абсолютно беззахисних людей… Я теж не замислювалася. Коли вперше побачили ворожі літаки на аеродромі, була думка: треба повертатися додому, бо там діти. І ми з чоловіком тоді й повернулися. Але 25 лютого я вийшла на роботу, на чергування. Роботи, однак, майже не було, бо ковідних хворих ми максимально виписали, і мене відправили додому.

Ви лікарка, і ваша присутність у такий час і в такому місці стала неоціненною…

Так, тепер уже розумію, як це важливо виявилось для сусідів.

Як і кому допомагали? Ви терапевтка, а робити, напевно, доводилось усе?

Вперше я мала справу з пораненою дитиною в кінці лютого. Сусідка віднесла їжу багатодітній сім’ї з Білорусі і сказала, що в будинку є поранена дитина. Виявилось, це півторарічна дівчинка з мамою. Обидві були поранені, але мамі вже надали допомогу телефоном, вона була оброблена. Дитинці я теж обробила рану, зробила перев’язку, дала знеболювальне. Потім пішла шукати антибіотики – і зразу знайшла: була дуже злагоджена робота усіх сусідів. Ми разом перекривали крани в порожніх квартирах, розносили харчі, готували на свічках. Все робили гуртом. Це в українців в крові, лише дай клич. Провідати дівчинку я змогла аж через добу, швидше не виходило, бо на полі вже стояли танки і були перекриті шляхи. Потім я дізналась, що на тих шляхах, якими ми переміщалися, вбивали мирних людей… За цей час дитину й жінку вже переправили в лікарню, спочатку в Ірпінь, потім до Києва. Знаю, що зараз вони вже у безпеці за кордоном.

Сусіда Володю поранили 5 березня, коли він просто йшов між будинками. Автоматною чергою прострелили обидві ноги. Він впав і пролежав кілька годин, аж поки стемніло, і сусіди затягли його в наш під’їзд. Нагору підняти його не могли, бо він був знерухомлений і дуже йому все боліло. Зранку я обробила йому рани, зробила перев’язку. Знайшли антибіотики, і двічі на день я йому їх колола. Ще робила перев’язку і давала знеболювальні. Майже 6 днів він там у нас жив. Зараз з ним все добре: його забрали в лікарню, прооперували, тепер він з апаратом Єлізарова, на реабілітації.

Ще була Анічка, вагітна жінка. Я дізналася про неї в кінці лютого, мала надію, що вона зможе евакуюватися, але не вийшло. Тож пологи довелося приймати мені. 7 березня у неї почалася родова діяльність, а 8 березня о 7 ранку вона народила дівчинку, яку назвали Аліса. 3600 г, 49 см. Все пройшло добре. Це був перший мій досвід приймання пологів, і, сподіваюсь, останній.

Багатьом іншим сусідам я теж допомагала, але то були простіші випадки – нудота, головний біль, гіпертонічний криз, панічна атака…

А де ви брали препарати для лікування?

Мала цілу медичну сумку з собою і бігала на швидку допомогу – у мене там все було. Ще, коли їхала з лікарні в перший день війни, колега дала бинти з собою, упаковку магнезії і диклофенак – «про всяк випадок». Все й згодилося. Решту знаходили люди. Хто що вдома мав, те й поприносив.

Як про вас дізнавалися, як вас знаходили люди?

Шляхом ОБС – одна бабка сказала  Такий звичний наш спосіб передачі інформації. Він чудово працює.

Як вдалося виїхати з Бучі?

9 березня, коли після пологів Ані я пішла перев’язувати Володю, то дізналася, що є можливість евакуюватися. І ми вирішили їхати на своєму авто: сім’я велика плюс тварини. Направду, я не хотіла виїжджати, бо ще коли був інтернет, ми бачили, що це небезпечно – обстрілювали й машини з написом «діти». Дівчинку, яку я перев’язувала першу, теж поранили при спробі евакуації. Був страх. Але чоловік ще з 24 лютого говорив, що треба їхати. Ми відклали це рішення до моменту, поки Аня не народить.

І тоді ви наважилися виїхати?

Чоловік поставив питання руба і просто посадив нас у машину, а я ревіла і хотіла повертатися додому. Хоча люди вже максимально евакуювалися з нашого будинку і не було сенсу там залишатися. Холодний розум був, однак серце не пускало… Ми мусили їхати. І поїхали до колони автобусів. Але нас туди не пустили, була перекрита дорога, авто просто розвернули. І ми вирішили їхати тією самою дорогою смерті…

У кожному дворі стояв танк, було багато російських солдатів, що снували, як мурахи. Нас ніхто, на щастя, не чіпав, ми їхали на маленькій швидкості. Потім все одно нас завернули в їхнє лігво, ми там просиділи три години – перевіряли телефони, відібрали реєстратор. Таки відпустили. Зупиняли ще за Бучею, де, як я потім дізналась, розстріляли не одну колону. Але Бог милував, і ми якось виїхали.

Спершу ми були в Києві, потім у Васильківському районі у подруги, але там теж стріляли. Далі поїхали в Чернівці, де моя пацієнтка дала мені ключі від квартири. Але вона була не дуже облаштована для життя. Це підштовхнуло нас до рішення поїхати за кордон.

Що ви зрозуміли про себе особисто, про близьких, про Україну за цей час?

Про себе я нічого нового не дізналась – я знала, на що спроможна. Яка я є, така є й зараз. Хоча пережито багато, багато хочеться забути… А от українці мене вразили. Два тижні ми були як один рій бджілок, кожен робив, що може. І виявилось, що можемо ми дуже багато. Ми були дуже згуртовані, злагоджені. Думаю, якби вороги й зайшли до нас у під’їзд, вільно б їх не пустили – навіть бабця взяла б вили. Стояли б напевно до кінця.

Чого зараз хочете найбільше і що зробите найперше після перемоги?

Як я сказала комусь із журналістів: нап’юсь!  Насправді ж я дуже чекаю закінчення війни й хочу, щоб це ніколи не повторювалось. Хочу, щоб цей світ зомбованих людей змінився. Бо коли почалася історія з журналістами (про мене чимало писали), було стільки коментів… Свої вуха й очі нікому не приставиш, але хочеться, щоб світ зрозумів масштаб цього лиха. Щоб це усвідомили й зупинили.
Після війни я дуже хочу повернутися додому. І в клініку, якою опікувалась.

Хочеться розвивати й ставити на ноги медицину України. Допомагати людям. Наразі повернутися ще неможливо. Не готова з дітьми знов пережити те, що було. Я знаю, що все буде добре, але хотілося б, щоб якомога швидше.

Жінок, які зараз своїми справами захищають, підтримують інших, нашу армію, опікуються дітьми, літніми людьми, готують, шиють і навіть перевозять, дуже багато.

«Саме на жінках лежить величезна тилова відповідальність», – зазначає Наталія Базилевська, голова правління «ГРАВЕ Україна Страхування життя». Завдяки цій компанії ми розповідаємо про героїчних українок кожні два тижні – чекайте, читайте, підтримуйте, діліться!