Українки на захисті життя: Ірина Клейменова – психологиня, яка пішла у ЗСУ на передову
Через дві години після нападу рф я вже була під військоматом», – згадує львів’янка Ірина. Вона твердо вирішила воювати, хоча легко могла б залишитись в тилу – жінка з мирною професією і неспортивною статурою, до того ж мати двох дітей. Однак з дітьми вдома залишився якраз чоловік, а Ірину після трьох днів її наполягань на придатності й бойовій корисності таки взяли на фронт. «Як я щось вирішила, то не відступлюся», – сміється вона. Сміється навіть на «передку», коли стоїть на захисті нашого життя у буквальному сенсі.
Саме таким жінкам ми присвятили однойменний спецпроєкт – “Українки на захисті життя”, створений спільно з компанією «ГРАВЕ УКРАЇНА Страхування життя», яка вже 24 роки робить дуже важливу справу – убезпечує життя українців.
Зараз «ГРАВЕ Україна», як уся наша держава, посилено працює задля збереження найголовніших людських цінностей і, зокрема, підтримує українських жінок, на плечах яких тепер подвоєна відповідальність і які своїми справами допомагають не лише рідним, а й незнайомим людям, працюють на перемогу, надихають оточуючих. І приємно дивують – як Ірина Клейменова.
Ірино, розкажіть трохи про себе: яка освіта, чим займалися до війни?
У мене психологічна освіта, і моя професія пов’язана з психологією – я вже багато років працюю менеджером з персоналу, точніше, як це правильно називають в нашій сфері, ейчар-бізнес-партнером. До війни у мене був контракт з великою американською IT-компанією.
Як зустріли перший день війни?
Війна для мене почалася ще в 2014-му, і почалася з того, що я пішла волонтерити для армії. Також разом зі «Справою Громад», членом якої я є, ми плели сітки – масово, масштабно. І наплели їх чимало. Що ж до повномасштабного вторгнення 24 лютого, воно почалося з повідомлень про те, що в багатьох містах, в тому числі в нашій області, були авіаудари з боку рф. І це змотивувало мене до кардинально інших дій, ніж завжди. Я швидко зібралася і поїхала у військкомат. Було важко пересуватися, бо люди фактично заполонили вулиці. Ще було дуже багато дзвінків, питань. Одразу активізувався увесь волонтерський рух, по ходу вирішувалось багато речей, зокрема, про закупку тканини на маскувальну сітку – за ті пару годин, поки я їхала до військкомату.
Тобто ви вирішили йти воювати за Україну, і вирішили заздалегідь. Що до цього спонукало? У вас мирна професія, ви дуже жіночна, бодіпозитивна, неспортивна – і однак вирішили. Чому?
У нас з чоловіком давно була домовленість: якщо ворог нападе, хтось із нас піде служити й захищати країну. І це скоріш буду я. Чому? Найперше тому, що у чоловіка не так добре зі здоров’ям – є проблеми з тиском, сильна алергія. І йому було б дуже важко вижити в польових умовах. Плюс 24-го зранку це було ще й додаткове імпульсивне рішення – я зрозуміла, що не буду максимально ефективною в тилу.
Чи одразу вас взяли?
Не одразу, я три дні стояла під військкоматом. Взагалі брали тільки оперативний резерв, тобто людей з досвідом. Я не була військовозобов’язаною, і мені довелося дуже швидко проходити цю процедуру.
Але восени минулого року вийшов наказ Міністерства оборони з переліком жіночих професій, які можуть бути призваними, а психолог є такою, це мені трішки допомогло. Крім того, я пояснила, що готувалася до війни. Я їздила на стрільбища, вмію заряджати патрони в магазин й правильно тримати зброю. Плюс я неодноразово проходила курси з домедичної допомоги.
Як сприйняли ваше рішення близькі, чоловік, що залишився вдома з дітьми? Як підтримуєте зв’язок з родиною?
Чоловік був готовий до такого розвитку подій. З дітьми трохи складніше. У нас їх двоє – пасинок і спільна донька. Доньці 7 років, вона сумує за мною, але водночас і дуже пишається. Синові 12, він більше розуміє, бачить новини і хвилюється. Але вони обидва дуже мене підтримують.
Раніше ми підтримували відеозв’язок, зараз це складно, бо зв’язку там, де я зараз, майже немає. Але все одно ми намагаємось якомога частіше зідзвонюватися, щоб вони розуміли, що все ок. Шукаю кожну можливість хоча б написати.
Розкажіть (звісно, те, що можна розповісти), де ви були, що робили, де зараз? Як справляєтесь з навантаженнями, як фізичними, так і психологічними?
Я сміюся, що це був найнеочікуваніший для мене спосіб схуднути – від фізичних навантажень і загалом військового графіку. І я таки схудла – на 25 кг напевно. Тож зараз мені однозначно легше, ніж раніше. Мені пощастило бути фактично ядром підрозділу, який виконує бойові завдання на лінії зіткнення. Більше сказати не можу. Додам хіба, що зараз це Харківщина.
А до того були різні області – як рухався фронт, так рухались і ми. З самого початку я допомагала бійцям, які хотіли набути навичок з надання побратимам першу медичну допомогу (накласти турнікет, пов’язку, зробити тампонаду), навчала. Це важливо, кожен має це вміти.
Як психолог теж працювала – щоб підготувати людей до виконання бойових завдань, підняти бойовий дух. Загалом, психолог – така професія, яка завжди може бути задіяна. Свого часу я отримала ґрунтовну освіту у Волинському (зараз Східноєвропейському) університеті, де гарний факультет психології.
Чи буває вам самій страшно? Як вирулюєте із цього стану?
Довший час мені самій зовсім не було страшно – через внутрішню згуртованість і велику лють до ворогів. Так я реагувала і на смерті моїх друзів та побратимів. Це було настільки сильне почуття, що було не до страху.
Водночас я вважаю, що страх – гарний захисний механізм, що забезпечує наше виживання. Коли людина відчуває страх, вона біжить або завмирає. Я зазвичай біжу. Але маю чудових бойових побратимів з досвідом, які мене часто зупиняють і вчать, що можна чи не можна робити. Іноді я дійсно відчуваю страх, але не впадаю в паніку, бо хлопці мене підтримують.
Після якихось подій ми сидимо, говоримо або й мовчимо. З ними я можу говорити відверто про багато речей – «мені страшно» або «мені боляче». І це, напевно, такий тип дружби, якого я раніше не зустрічала. Я мало розказую про це сім’ї, взагалі не розказую мамі, бо я не хотіла би, щоб рідним було страшно. Я намагаюсь давати їм повідомляти про те, що ми цілі, все ок. І це теж так. Просто щось відверто обговорити можна лише з тими, хто бачив те ж саме, що і я.
Що ви зрозуміли про себе особисто, про близьких, про Україну за цей час?
Про Україну: я утвердилася в думці, що коли насувається небезпека, стає неважливим, що ми не ділили досі. Про що сперечалися з точки зору політики чи релігії. Коли треба об’єднатися, ми об’єднуємось. І разом пакуємо коробки, збираємо гроші, виходимо в публічний простір вже не як суперники, опоненти, а друзі. У нас є спільний ворог, якого треба здолати. Потім, можливо, ми знову будемо опонентами, але це вже не матиме значення, якщо країна звільниться.
І ще один важливий момент: увесь світ думав, що ми не зможемо встояти, бо де ми, а де велика рф. А ми не просто встояли, не просто перемагаємо, ми ще й задаємо тренд. Україна – модна: починаючи з Євробачення, яке ми виграли, і закінчуючи тим, що ми можемо ставити свої умови світові. А це ж було неможливим 10 років чи навіть рік тому. Нами захоплюється увесь світ. Ми унікальна нація. Ми не побоялися чисельної переваги ворога і просто дали йому по зубах. І будемо давати. Аж поки він не здасться.
Про себе що зрозуміла… Якщо б мені рік тому сказали, що я дійсно потраплю в армію, триматиму автомат в руках і нарівні з атошниками воюватиму, я би напевно не повірила. Я готувалися більше до захисту своєї сім’ї – вчилася домедичній допомозі на випадок, якщо людина, наприклад, потрапить в аварію, і я зможу допомогти. Я не очікувала від себе самої, що отак складу рюкзак і піду воювати. Не очікувала, що зможу так багато.
Чого зараз хочете найбільше і що зробите найперше після перемоги?
Найбільше хочеться перемогти. Щоб війна швидше закінчилася. А після перемоги я поїду по містах. Поїду в Харків, Київ, Маріуполь, Ірпінь, Бучу, Черкаси. До війни я бачила всі обласні центри, в тому числі й тимчасово окуповані. Тепер ще й бачила кілька міст після відходу російських військ з нашої території. Я хочу поїздити і побачити їх і такими.
І передати дітям, що буває, якщо ти не готуєшся до нападу ворога. Ми зробимо все задля того, щоб вони не воювали, але вони завжди мають бути готовими до того, що ворог може підняти голову. Цій війні не 3 місяці і не 8 років, цій війні років 300. Думаю, що ворога нарешті треба добити. І добити лежачим, щоб він більше не піднявся. Це наша мета.