Українки на захисті життя: Ярина Ар’єва, яка 24 лютого повінчалася і пішла з чоловіком у тероборону
З коханими не розлучайтесь. Цей вислів набув особливого значення зараз. Особливого щему, особливої романтики. Багато хто вирішив не відкладати одруження на якесь завтра. Все – тут і тепер. 20-річна депутатка Київради Ярина Ар’єва зробила це у перший день війни – повінчалась з коханим, Святославом, щоб бути в горі й радості щодня. Разом. Протягом місяця вони разом служили в теробороні, зараз разом волонтерять. Щасливі попри все. Адже життя завжди перемагає. Саме про це і про жінок, які роблять усе задля збереження життя, і наш спецпроєкт – “Українки на захисті життя”, створений спільно з компанією «ГРАВЕ УКРАЇНА Страхування життя», яка вже 24 роки робить дуже важливу справу – убезпечує життя українців.
Зараз «ГРАВЕ Україна», як уся наша держава, посилено працює задля збереження найголовніших людських цінностей і, зокрема, підтримує українських жінок, на плечах яких тепер подвоєна відповідальність. І Ярина Ар’єва – одна з таких.
Ярино, розкажіть про себе: яка освіта, чим займались до війни, звідки, де зараз?
Я з Києва, завжди тут жила і зараз теж тут. Закінчила бакалаврат інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім.Т. Шевченка за спеціальністю міжнародна комунікація, зараз заочно навчаюся там же на магістратурі за спеціальністю зовнішня політика.
Загалом усе було добре. Ми займались ремонтом квартири, в яку з чоловіком мали переїхати після весілля, мріяли…
До війни була депутаткою. Київської міської ради. Обрана з 5-го місця по моєму округу від Оболонського району, по жіночій квоті. У мої 20 років це стало великою несподіванкою. Хоча до того я була в молодіжному крилі партії ЄС, політику трохи розуміла, але місцева політика була абсолютно чимось новим. Десь за пів року я розібралася й активно взялася до роботи.
Як зустріли перший день війни?
Це було справжнім шоком. Перед тим увечері ми з друзями, з якими давно займалися волонтерством, колядували, ходили на мітинги, зібралися подивитися фільм «Поводир». Випили вина, посиділи. Я повернулася додому пізно, батьки через це трохи насварилися, я подумала: ну нічого, скільки вже до весілля залишилося – 2,5 місяці. Себе цією думкою потішила й пішла спати. Звідки мені було знати, що весілля буде наступного дня. Доля розпорядилася інакше, у долі своєрідне почуття гумору.
О 6 ранку я почула з кількох квартир навколо рух, гупання – я доволі сторожко сплю. Це мене й розбудило. Потім були дзвінки: війна почалась. Я подивилась новини, а там увесь цей треш… Мене охопила паніка. Батьки мене трохи заспокоїли і відправили в магазин. Я відстояла найдовшу у своєму житті чергу в Сільпо. І водночас думала. За місяць до війни ми з чоловіком вирішили, що якщо все почнеться, ми повінчаємось, щоб бути поруч, а не в різних містах – він жив в Ірпені. Написала йому й нагадала про це. І ми вирішили побратися негайно. Хоча досі так і не знайшли можливості розписатись.
У перший же день війни ви з коханим і повінчалися. Це так зворушливо. Як все пройшло?
Насправді у нас не вінчають без свідоцтва про шлюб, але мама дружила з багатьма священниками з Михайлівського собору, і один з них згодився нас повінчати нас і так, в цей же день. Я почала готуватися, трохи привела себе до ладу. Хоча руки трусилися від нервів. Вирішила вдягнути народний стрій. Чоловік проїхав з Ірпеня, дивом прорвавшись через страшні затори.
Що найбільше запам’яталося з церемонії?
Саме вінчання я практично не пам’ятаю. Все було, як у тумані, більшу частину церемонії я проплакала. Я досі не вірила, що це не сон – війна, невідомість… Але присягання запам’ятала, це для мене дуже важить. Ми вийшли з церкви, батьки почали казати «гірко» і водночас зазвучали перші сирени. Тоді відчула, що це – остаточна реальність. Зрозуміла, що як раніше вже не буде.
Разом з чоловіком ви пішли в тероборону?
Так, у той день після вінчання, трохи посидівши з друзями, ми пішли разом записуватись у тероборону. Прослужили там місяць, а потім комбат прийняв рішення увесь молодняк замінити людьми з військовим досвідом, яких до тероборони вступило багато. Поки ми служили, чоловік був на бойових виїздах – вже 25 лютого під Гостомелем, щоб зупинити колону танків. Це була, певно, найстрашніша ніч в моєму житті, бо він мусив вимкнути телефон, а я все молилася й плакала… Він повернувся виснажений. Добре, що хоч форму для нього дістали, багато хлопців були просто в штанях і светрах.
Я ж працювала спершу на кухні, потім у штабі. Це було доволі важко, бо графік роботи був з 7 ранку й до 10 вечора. І начальник штабу наполягав, щоб представник кожної роти був присутній. Треба було примудрятися водночас бути й там, і виконувати реальну роботу у себе в роті. Потім мене перевели до пресслужби батальйону. Це була вже моя робота, адже під час навчання у нас був нахил у журналістику. Мені це подобалося, і шкода було кидати, але наказ є наказ.
Чоловік пізніше був ще на позиціях на околицях Києва, там теж було доволі гаряче, постійно гатила артилерія.
Після тероборони ви повернулися до того, що робили до війни?
Наполовину. Я виконую всю роботу, яку можу, по округу, але засідань у Київській міській раді з початку війни було тільки два. Також ми возимо гуманітарку, забезпечуємо своїх побратимів та інші батальйони амуніцією, збираючи гроші в Україні й за кордоном. Зараз ситуація вже краща, ніж спочатку, але є багато речей, в яких воїни мають гостру потребу. Я проїжджаю за день по місту 100-150 км, отримуючи й розвозячи замовлення. А чоловік шукає, де й що купити, збирає кошти. Така у нас командна робота. Вона втомлює, але й дає багато радості, адже відчуваєш вдячність людей. Багато хто потребує просто доброго слова, щоб їх вислухали, і це теж важливо. Це дуже надихає і дає відчуття єдності.
Напевно є і якісь приємні особисті моменти, адже ви молода пара, яка щойно побралася?
Медовий місяць ми провели або окремо на позиціях, або в невеличкій кімнатці у нас на базі, доверху заповненій офісним приладдям: документами, столами, комп’ютерами. Для нас було місце буквально на два спальники. Така от романтика. Потім з’явилась можливість бути вдвох – один з друзів виїхав з Києва і попросив постежити за його житлом. Тож зараз ми тут. І це цікаво, це початок спільного побуту без батьків. Мені пощастило, що чоловік дуже добре готує – чесно кажучи, значно краще, ніж я. Загалом гарно провести час разом, просто переглядаючи увечері якесь кіно. Донедавна це було розкішшю. Я почуваюся щасливою від того, що ми поруч, нема тривожного очікування, де він і як. Стало спокійніше, легше. Війна навчила нас радіти кожному моменту. Я розумію, що до війни часто переймалась через щось незначне, даремно жалілась на життя. Зараз все простіше: ми й близькі живі-здорові, майно ціле, є що їсти – і слава Богу. Я стала особливо цінувати якісь маленькі радощі.
Про вашу пару, мабуть, писали ЗМІ, не може ж бути, що ми перші?
Цікаво, що в Україні ви будете дійсно одні з перших. Але за кордоном ця історія була широко висвітлена – це допомогло нам на загал і донести позицію України, і збирати кошти для наших воїнів. Ми давали 5-6 ефірів на CNN, також кілька інтерв’ю для SkyNews, FoxNews.
Що ви зрозуміли про себе особисто, про близьких, про Україну за цей час?
Я зрозуміла, що мене оточують правильні люди – всі друзі або долучилися до волонтерства або пішли в тероборону. Ніхто не сидить без діла. Зрозуміла, що батьки правильно виховували, завжди наголошуючи: росія – ворог. Вони знали це здавна: мама родом з Буковини, і мого прадіда вислали у Воркуту на виправні роботи лише за те, що бандерівці сфотографувалися на фоні його будинку. Хлопці тоді групами ходили до дівчат, а один місцевий здав їх КДБ. Їх оточили, вони, щоб не здатися, стрелили собі у скроню. Але в одного куля якимось дивом пройшла через щоку, і він залишився живий, хоча й отримав 25 років таборів. У нього й знайшли те фото. І мого прадіда вислали теж.
Великою радістю для мене стало, що так багато людей стали дійсно за Україну. Ми так довго за це боролися, і от нарешті Україна відродилася – і вже ніколи не згине. Тішить що люди масово переходять на українську. Що всі вивчили нарешті повстанські пісні й патріотичні гасла. Що це по-справжньому. Ще зараз дуже відчувається дух Майдану.
Чого зараз хочете найбільше і що зробите найперше після перемоги?
Хочу, щоб рашка розвалилася, щоб такої країни на мапі світу більше не існувало. Звісно, путіну смерті теж бажаю. Хочу миру – це найбільш бажана зараз річ. Але миру не за будь-яку ціну – миру з нашою перемогою.
Після перемоги хочу простого – закінчити ремонт нашої квартири і жити там вдвох. А ще зібрати усіх друзів, які зараз розкидані по різних місцях, і разом відсвяткувати.