Українки на захисті життя: Юлія Стефанюк – лідерка «Продуктової місії», яка у Львові годувала біженців
Вона з командою щодня забезпечували харчування 30 тисяч порцій для біженців і варили 300 л бограчу просто на вокзалі.
Львів у перші місяці війни нагадував великий вулик – один тільки залізничний трафік з початку війни збільшився у п’ять разів. Окрім вимушених переселенців, що прибували на вокзал, були ще люди у притулках, люди в теробороні тощо. Всі вони хотіли їсти, і кейтеринг «Продуктова місія», якою керує Юлія Стефанюк, виконував свою місію – смачно годував людей. А тепла смачна їжа – це ж не просто їжа. Це ще й відчуття дому, безпеки, комфорту. Те, що впевнює, – все буде добре. Скоро.
Юлія Стефанюк – ще один приклад “Українки на захисті життя”. Саме так ми назвали наш спецпроєкт, створений спільно з компанією «ГРАВЕ УКРАЇНА Страхування життя», яка вже 24 роки робить дуже важливу справу – убезпечує життя українців.
Зараз «ГРАВЕ Україна», як уся наша держава, посилено працює задля збереження найголовніших людських цінностей і, зокрема, підтримує українських жінок, на плечах яких тепер подвоєна відповідальність і які своїми справами допомагають не лише рідним, а й незнайомим людям, працюють на перемогу, надихають оточуючих.
Юліє, розкажіть трохи про себе: яка освіта, чим займалися до війни, звідки, де зараз?
Я зі Львова і у Львові. До війни була керуючою партнеркою “ФЕСТ-кейтерингу” проекту Холдингу емоцій ФЕСТ. Закінчила економічний факультет Львівського університету ім. І. Франка, спеціальність соціологія. Фактично за освітою не працювала, але знання з психології та соціології використовую у своїй управлінській роботі.
Після навчання якийсь час працювала у страховому бізнесі у Києві.
Як зустріли перший день війни?
Вже за кілька днів до початку війни було відчуття такого нагнітання, особливо з понеділка, коли путін визнав територію ордло. Розуміла, що попереду щось недобре, всі почали морально до цього готуватися. У нас скасовувалися події. Хоч до кінця в це не вірила, і в п’ятницю ми мали провести гарну презентацію у Львові і планували її робити. 24-го вранці мене розбудив брат, що живе в Канаді, подзвонив і сказав: Україну обстрілюють, почалася війна. Звісно, був шок.
На другий день ми з сусідами організували прибирання у великому підвалі нашого будинку, щоб облаштувати його під сховище. До того ми були якось не дуже дружні, а тут всі разом взялися, принесли килими, крісла, запаслися водою, організували чергування – тож наш будинок був готовий.
На третій день я почала працювати. У нас велика компанія, продуктів багато, а ресторани зачинилися. Водночас прибувало багато людей до Львова і через Львів.
Так, Львів зустрічав багато переселенців, біженців. Це й сприяло народженню «Продуктової місії»?
Не зовсім так. Загалом це цікава історія, яка почалася ще під час ковіду, коли був перший локдаун. Тоді також ресторани змушені були закритися, і ми шукали варіанти, як працювати. Ми організували доставлення з наших ресторанів, чого не було раніше, а також продуктів, бо тоді також не всі мали тут налагоджену систему. Тоді ми й назвали це – «Продуктова місія».
Після локдауну бізнес відновився, але «Місія» стала нашим брендом, і зараз цей проєкт знайшов своє друге дихання. Ми підрахували: за цей час приготували майже 600 тисяч порцій.
Які були труднощі і як ви їх долали?
Спочатку було важко зібрати людей, тому що ковідний період був трохи інакший. Тут же частина людей просто виїхала зі Львова в сусідні міста або за кордон. Тож команда зібралась не зразу, але й обертів ми набирали поволі. Великі об’єми змогли реалізувати вже з партнером – World central kitchen. Це американський фонд, який підставив нам плече і допоміг фінансувати харчування – фактично ми сьогодні за день видаємо по 30 тисяч порцій.
Труднощі, однак, теж були на початках – продукти ми мали, але не всі. Коли все зупинилося, особливо коли пошкодили логістичні центри у Києві, з яких ми отримували продукти, налагодити нові зв’язки з постачальниками було проблематично. Але все компенсувала одна важлива річ – моральний дух.
Наша компанія з правильними цінностями – у нас є своя тероборона, медичний батальйон, який навчає надавати першу допомогу, багато волонтерських центрів. Усе це роблять люди з різних офісів, всі перемішалися – хто куди.
Можливо, хтось до вас долучився, зокрема, з відомих людей, лідерів думок?
Багато людей допомагали нам продуктами. Відомі особистості долучилися теж. Зокрема, Святослав Вакарчук їздив разом з нами до притулків, підтримував моральний дух.
Також до нас приїжджав Шон Пенн – його фонд CORE буде допомагати в побутових питаннях, підтримувати облаштування притулків. Американські друзі, які нас підтримують, запросили режисера Кері Фукунага (це режисер останнього «Бонда»), були відомі журналісти з CNN.
Дуже цікава історія була, коли ми знімали репортаж для американських новин про те, як ми людей годуємо. Сюжет показали в США, і мої родичі його побачили, почали розпитувати, що я роблю, а потім організували допомогу від місцевих компаній і своїх друзів. Виходить таке коло добра: вони допомагають нам тут і водночас активізують збір коштів в організаціях у Штатах – для Львова.
Кого і чим ви насамперед годуєте?
У нас багато різних напрямків. Ми доволі широко покриваємо Львів і стараємось допомогти якнайбільшій кількості людей. Бо що таке тепла їжа? Це більше, ніж просто їжа. Це ще й психологічне відчуття дому, безпеки, комфорту.
Ми годуємо людей, які приїжджають на вокзал і голодні з дороги (а буває, люди в дорозі по 20 годин). Також возимо у притулки теплі обіди й вечері. Ще готуємо сендвічі для людей, які їдуть далі, щоб вони мали змогу взяти їх в автобус чи потяг.
Які подальші плани-виклики?
Я вірю, що наша перемога буде якщо не дуже скоро, то не в далекому майбутньому. Вірю, що наш бізнес відновиться. А до того часу ми будемо годувати людей. Зараз потік людей, які виїжджають з країни, зменшився, але я впевнена, що як тільки закінчаться бойові дії, він сформується у зворотному напрямку, і шлях знову пролягатиме через Львів.
На початку війни через залізничний вокзал у Львові за добу проходило до 20 тисяч людей, при тому, що нормальний трафік – 4 тисячі. За статистикою, більш як 5 мільйонів людей виїхало і, я певна, щонайменше 60% будуть повертатися. Тож роботи у нас ще багато.
Що ви зрозуміли про себе особисто, про близьких, про Україну за цей час?
Про себе я зрозуміла, що у мене є бажання допомагати іншим, і воно дуже велике. Це дає мені багато мотивації – я бачу результати своєї роботи. І в майбутньому теж буду орієнтуватися на більшу соціальну відповідальність, бо те, що ти можеш дати тим, хто потребує, дійсно надихає і зігріває душевно.
Щодо оточення – 50 на 50. Це той час, який гарно показує сутність кожного. І когось з оточення я для себе викреслила, а хтось навпаки додався. Щодо України – я неймовірно пишаюся!
Чого зараз хочете найбільше?
Найшвидшого закінчення війни. Точніше, повної перемоги. Бо війна може закінчитись і умовною перемогою, але я дуже хочу, щоб ми поставили жирну крапку у більш як 300-річній війні росії та України. Щоб цей ворог був знищений, і ми були певні, що нам нічого не загрожує.
Також мрію про те, щоб Україна консолідувала навколо себе світ і не втратила цей позитивний імідж на міжнародній арені – стала суб’єктом, з яким будуть рахуватися. Мрію, щоб українці зрозуміли свою цінність, свою роль у світі і почали швидше розвиватися.
А що зробите найперше після перемоги?
Дві речі. Спершу хочу зробити неймовірно великий фестиваль з друзями, партнерами, волонтерами, щоб відсвяткувати перемогу. А потім – поїхати у подорож. Дуже хочеться побачити світ. Отакі плани.